— Ти працюєш дома?
— Ні, я сплю на роботі.

Мурчик Юлій Шланг Джамшут Йосип Панталеймон Станіславович

НІКОН!
Тіхон!

Какой птіц! Арьол!

Дякую за фото xeadxuntep

Єдиним, сука, 100% планом на 2009 рік було вилізти накінець на Говерлу.

В суботу я виконав план третій раз, і вперше ходив «в гори» так, як це роблять більшість людей. Рано приїхали на Заросляк, вилізли на Говерлу, злізли, нажарили шашликів, наїлись, і вечером поїхали додому.

Був я з сім’єю, і був одним з двох людей які «вели» апеляційний суд на вершину.

Попрацював таксі.


Дотримався традиції робити бекфліп кожного разу як я на 2-х тисячнику.


Тіпочки сфоткались на вершині.


І пішли донизу пробираючись через малолюдне місце.

Варто сходити по тій причині, що всі роботи авторські, а китайське сувенірне гамно, якого повно на ринках по всій країні тільки навколо фестивалю затусувалось :-)

Вихідні пройшли різноманітно.

Почалось все з якогось кар’єру.


Потім ми приїхали в Кам’янець. Ну фортеця, ну колодязь, ну підземелля, ну стіни. Всі замки як би це скучно не звучало — однакові. Достатньо побувати в одному.
Зато я стріляв з лука.


Луки — взагалі окрема історія мого життя. Все дитинство я дуже любив книжки про індіанців, і робив собі луки. Стріляв з них все літо. Тому, я єдиний хто з 6-ти пострілів 5 попав в мішок, а один навіть в червоний кружок, за що мені дали ще одну стрілу :-)

Ну полазили по замку.


Скукота. Поїхали далі по Кам’янцю. Парк-Каньон... Фотографій в неті море.

Поїхали в Устя, де тече (скоріше стоїть) Дністер.
Купались. Весь вечір.


Стандартна фотка.


В Устіяіяіяіяія ріальне гарно.


Катались на качельках.


Жили в номері люкс.


Зранку коє-как проснулись (тобто майже і не спали) і попхались в Хотин.
В Хотині є фортеця, в фортеці є підземелля, в фортеці є колодязь. Бооооорііііннггг.

Вихідні провів на Закарпатті.
З сім’єю і друзями ми здійснили вояж Івано-Франківськ — Центр Європи — Берегове — Мукачево — Стрий — Івано-Франквіськ.
Проїхали десь 650 км :-)

Субота почалась з 7-ми годинної поїздки в машині до Береговегогогего.
По дорозі зупиниись біля центру Європи, де ми вже були одного разу вночі, коли гуляли Свидовцем.


Дорога до Береговогогегого була довгою. Їхали ми туди подивитись на Ректальні Термальні Басейни. Ну чо. Є Басейн, вода там +37 і солена як ппц. В басейн є поломані трампліни для лижного фрістайлу. Я покис в тому басейні десь годину, всім там так не сподобалось, що навіть знимки ні одної звідти нема. Ацтой.

Після того ми поїхали в бувший піщаний кар’єр Береговогогегого, де місцеві чуваки замутили платний пляж. От там зачотно. Тру. Навіть краще чим в на Світязі, імхо.
Стандартна фотка.


Не стандартна фотка.


Озеро чудове тим, що два кроки від берега, і вода вже мені по шию, а ще крок і накриває з руками. З хорошого розбігу в воду можна бултихатись прямо з берегу :-) А ще посеред озера є понтони, з яких ми з братом стрибали різну акробатику, там попятчились що все болить досі. Хдє моя билая лйохкость?

В дворі, якому ми жили було дуже гарно. Маленьке болітце, в якому можна ловити рибу, двір красивий, мангал і т.п. Наталці сподобалось ловити карасиків :-)


А ще там кльове домашнє вино, якого ми знищили три літри за вечір :-)
Зранку коє-как проснулись, і поїхали далі. В Мукачево. В Мукачевомумому є дуж красивий і дебелий замок. Жили же люді! :-)


Про замок «Паланок» в неті написано-переписано. не буду повторюватись, якщо цікаво, знайдете самі.
Від себе можу сказати, що в музеях темно, відповідно ніфіга не видно, в музеях є лижі. Гуляти по замку сподобалось.


Цього мужика всі мацають за палець.


От. Поки гуляли почався дощ, ми погрузились в машини, знайшли в Мукачевомумомумово піццерію, поїли, і поїхали додому.
Поїздка однозначно удалась :)

Минулих вихідних ми з entertainer_  та моїм братом ходили в похід.

Власне, після кількох походів, в яких основною метою було «пройти кілометраж», а з Свидовцем кілометраж получився нечаяно, то хотілось перервати серію походів «чим більше збираємся матраснічати тим більше ригаєм». Тому, маршрут був вибраний простий (так здавалось), відстань маленька, і три дні.

Виїхали ми в п’ятницю вечером останньою маршруткою на Буковель в 16-15. Приїхали під стежку яка веде на Хомяк, і пошуміли на верх.

По дорозі зустріли повідомлення про акцію «не срати». Особлива увага звертається на те, як написано слово «Бережіть»


Наверх іти було досить важко, тому що тонни бухла і шашликів (як в справжніх матрасів) трохи важать :-)
Але біс з ним, з горем пополам вилізли на полонину і офігіли. Я стільки палаток в горах в одному місці ще не бачив. Міліони народу.
В принципі, це легко пояснити... полонина під Хомяком напевне сама доступна і одна з найкрасивіших в Карпатах. Нічого дивного.

Фото на память з стратегічними запасами шашликів і бухла.


Щоб жарити шашлики потрібні були дрова. Послали Женьку в ліс, він приніс купу хмизу, але його вистачило б тільки на розпал. За дєло взялісь профі. Я згадав, що осінню, коли ми приїжжали сюди, ми нагло стиряли дрова з хати пастухів, які на той час вже звідти спустились в село на зиму. ВИрішено було спробувати повторити план, якщо там нікого немає.

Пастухи в хаті звичайно ж були, план миттєво помінявся на «купити дрова». В процесі домовляння за дрова ми стопіццот разів почули про те, що «ви вопше охуїли», «в лісі шо дров мало»? Але пастухи виявились зговорчивими, і за пару хвилин нарубали нам дров забирай-не хочу. Потім офігівала вже вся полонина з того, як 2 чувака несли до своїх палаток міліон дров, добутих за пару хвилин :-D

Далі була жарка шашликів, п’янка, перегляд мультику «Падал прошлогодний снег» і фільму «Знамення» з Ніколасом Кейджем (доречі фільм просто суперський).


А ще я зробив пару знимків.

Панорамко клікабельне.

Конячка вже була, але мене це фото дуже впирає.


Ну, і короче десь коло пів-першої вляглись спати.
Вночі були п’янки-гулянки-гітара в сусідніх палатках (ррр, ненавиджу гітару), хтось шукав Львів (цікаво, знайшов?).

Проснулись дуже рано, бо сонце не давало спати. Оскільки сірники ділись в невідомому напрямку, вогонь розпалювали пальником.


Поснідали шашликами, які не доїли рано.


Зібрали рюкзаки, залишили біля якоїсь палатки щоб не тягнути наверх, і пішли на Хомяк. У Тараса була спецмісія — сховати горілку на вершині. А у мене була місія зробити пару красивих фоток :) Обидвоє досягли мети.




По дорозі вниз з Хомяка побачили орду монголо-татар, яка піднімалась нагору. Чоловік 30, напевно. Я такого ще не бачив %) На стежці люду більше чим в місті %) Було прийняте рішення якомога швидше втікати від цього всього набігу, то ж вже досить скоро ми піднімались на Синяк, де людей, як на диво, не було взагалі.


По дорозі на вершину гралися в «втечи від грози». Одна гроза насувалася з боку Попа Івана, Друга з сторони Явірника. На панорамі чітко видно обидві. Я ще не бачив такого видовища, коли блискавка фігачить з місця чуть вище за тебе кудись в долину. Ще раз переконався, що в горах правило «блискавка б’є в найвищу точку» не виконується ні разу.

Панорамко клікабельне.

Нас же всього лиш символічно намочило великими краплями під сонцем (сонце не ховалось), які миттєво висохли. Обидві грози швидко щезли з горизонтів і ми продовжили свій шлях до Малого Горгану.


Великий путєшествєннік на вершині Малого Горгану.


Добошанка, яка була в планах на наступний день, але зважаючи на матрасність походу і прогноз погоди залишилась в планах.


Ми ж вирішили іти на «Буковель». На карті була позначена дорога через полонину Блажів, безіменну вершину висотою 1348 м. та долиною Вільшинця, якою туди можна було спуститись. Чим ми власне і зайнялись.

Першою проблемою виявився спуск з Малого Горгану, який я б сказав важчий чим спуск з Петроса в сторону Говерли. Кут спуску великий, сланці їдуть... Ужас короче. На полонині трохи відпочили. Думали ставати там, але вода, яка була там хлопцям не сподобалась, то ж вони сказали що ідем далі. Гавно вапрос, почухали.

Короче кажучи, бо емоцій досі багато. Дороги там НЕМА. Тобто, може колись і була, може ми довбодятли її не знайшли. Але GPS показував що ми ідемо дпо дорозі, а натяку на неї не було ні разу до самого Вільшинця. От так вона («Дорога») виглядає в більшості:


Це було можливо навіть так само як дертись жерепами Кепут, бо вся ця «дорога» на досить крутому спуску. Іти важко, все сиплеться, стаєш на ковбан, він провалюється... Гілки утворюють непрохідні зарослі. Ужас. Про мачете писати не буду, бо це треба було бачити.

Спустились до Вільшинця, знайшли місце де можна було стати, розклались, повечеряли. Двоє людей які були вперше в горах і яким перехід цілий день, з непоганими перепадами висот, спочатку по сланцях, потім по такій «дорозі» пішли спати, а я лишився банячити сам з собою залишками вина біля вогню. Хулє, похід матрасний.

Банячив я довго, десь до першої ночі, потім все ж влягся спати.

Наступного ранку коло 11 ми вже неспіша проснулись, поснідали, і зібрались. На питання «скільки до Буковелю» відповідь була «до години». Здивуванню не було меж, коли перший (т.е. №22) підьомник постав перед нами через 15 хв ходьби.

Траси буковелю без снігу виглядають депресивно, як поле говна.
Але на Буковелі мене чекав батут. Незважаючи на те що поки я стрибав падав дрібний дощ, ось я, довольний, щасливий, після батуту.


Дивно, що до такого простого атракціону досі не додумались у нас в парку. У Львові є.
Ну а потім дорога додому.


— Ояєбу, тут що був кат?
— Так, тут був кат. Компроміс такий: я ставлю кат на годин 12, а потім забираю.

Мені щось лінь писати звіт про похід, то ж просто буду час від часу викладати фотки. А може і напишу, хз.
Поки можете почитати у Тараса про перший день походу.

Вечером чекайте чергову простиню про те, як ми круто сходили в похід, а поки подивіться відео, як ми круто поковбасились на батуті на Буковелі.

Ну і кадр з відео, який мене дуже впирає :)

Хоча, мені більше подобається якось так.


Вполював xeadxuntep 

ЗЫ
З носа тече, горло болить. Застудою можна хворіти або 7 днів, або тиждень.

Пройшли чудово. А ваші?

В цей похід ми (я, _haos_  і radip ) зібрались досить сумбурно, закуплялись за 10 хвилин в «Metro» яке вже закривалось, маршрут вигадували на ходу, і взагалі всюди був бардак. Якби якісь туристичні організації знали про те, як ми йшли, нас би не те що не пустили б більше в гори, а взагалі виселили кудась на рівнину діаметром 10 000 км :-) Але досвід є, паніки нема, впевненість в своїх діях і жага пригод своє дала, то ж це було ріальне весело.

На раховоз прийшло міліонстотисяч «туристів» з повними рюкзаками шампурів і водки. Види вражали, ми прикалувались що в деяких тільки льодорубів не вистачало :-) А взуття яке... ОМГ. Всьо, поліз в оффтоп.

Погрузились в раховоз в 4-05 ранку (так, він тепер в цей час їде), і поїхали на Кваси. Їхали довго, скучно, дурачились в поїзді.
Спати, звичайно, ніхто вже не спав. Вийшли, і пошуміли на Браїлку, де ми взимку катались.


Прийшли, вирішили поснідати, ібо голодні. Улибаємся і машем :)


Свидовець, по якому ми цього разу гуляли, це ще одна ділянка карпат яка кардинально відрізняється від всіх інших, де я був. Першою, і найвищою вершиною до подолання була Близниця. Дивно чи не дуже але по всьому хребту є дороги, де практично всюди може проїхати любий паркетник.


Свидовець відрізняється від інших Карпат своїми нескінченними полонинами, рівнинами між хребтами, обривами і багатьма залишковими озерами. Це все льодовики постарались.


Підйом давався не дуже важко, то ж вже досить скоро ми були на Малій Близниці.


З Малої виднілась Велика, а погода нагадувала те, що ми з Сергієм бачили коли йшли Горганами з Бистриці в Осмолоду.


Взагалі, то у мінливу погоду в горах є свій шарм. Хмари, веселки, дощик, вітри — це все набагато цікавіше, чим паляще весь день сонце.


Між малою і Великою Близницею дуже дуже дуже красиво.


Та чому лукавити, красиво там всюди.


Піднявшись на Велику Близницю відкривається краєвид на весь Свидовець. В нашому випадку, тільки на половину, яка не була закрита хмарою.


Далі шлях пролягав Жандармами Близниці, і до Стогу.


Місцина, нижче якої знаходиться добре відомия нам Драгобрат ще раз підтвердила свою славу «туманного альбіону» в якому погода змінюється стопіццот разів за добу. Тут ми бачимо Стіг.


А через годину піднімаємся вже невідомо куда :)


І тільки одинокий бугель нагадує нам про те, куди ж ми все ж таки йдем.


На вершині ми бачили все :-D


Власне, від Стогу ми далеко не відійшли. Брести в хмарі суті не було, видимість метрів 15-50, так що «по пріборах» дійшли "по дорозі до місця де «п’ятдесять метрів вниз знаходиться озеро», спустились, намацали озеро, і вирішили ставати на ночівлю тут.
Намацування озера проходило в кілька етапів. Етап перший — спуск невідомо куда вниз (ніхрєна не видко, туман). Намацування озерця діаметром 2 метри. Етап другий:
— Ей, то хмара чи озеро?
— Та я *бу, не видно!
— Ану чекай-чекай, та говорю тобі що озеро?
— Ей то точно озеро, не хмара?.. — спускаюсь на пару метрів вниз — Внатурі! Озеро!


Це було правильне рішення, бо тільки ми повалялись, розклали намети, почали робити обідо-вечерю як почав моросити дощик.
Пообідо-вечеряли, на годиннику 18 з копійками. пропоную годинку подрімати (і так дощ паде).
Подрімали ми до 21-ї у повній відключці після практично безсонної ночі в Раховозі, висунули свої носи з наметів в туман на 15 хв, і знову лягли спати. Всю ніч лив дощ, гриміло-блискало і т.п. Я давно так класно не спав :)
Тільки рано ми змогли оцінити на 100% ту красу, поряд з якою спали.


irishhighlander просив потестувати мого наметика на дощі з вітром. Власне, вітру особо не було, бо ми не спали на хребті, але гроза-дощ-злива-невеликий дощ були більше ніж всю ніч, і я комфортно собі спав в свому «гробіку», як його любязно обізвав Володя :-) Короче, наметиком я дуже задоволений.


Зібрались, і вийшли десь коло 11 години (нефігово виспались? :). Далі по плану була г. Котел, і до г. Догяска. А «там буде видно».
Саму г. Котел ми траверсували, а вийшли на вершинку поряд.


З тої локальної вершини було видно оз. Ворожеска (якщо я добре орієнтуюсь :)


Потихеньку дійшли до г. Догяска, і з підьому на неї спостерігали одноіменне озеро.


Десь в цей час і було прийняте доленосне рішення «іти до краю карти». Сок в тому, що карти у нас були 500-метрівки генштабівські, привязані до GPS, і ні в мене ні в Сергія не було карти з наступним квадратом. Помилка в орієнтуванні, звичайно, була, і дуже груба. Але ми не блукали, оскільки точно знали до метра де ми є весь час.
Власне, от ми і на вершині Догяски.


Далі ми пішли відрогом від Догяски на Південний Схід, який плавно перетік у Південний напрямок.
Зустріли Ниву, а потім коней. Ниву показувати не буду, а коней — залюбки :)


Висоту ми поволі втрачали, і до того як зайти в буковий ліс ми спостерігали, як хмара перелізає Свидовець.


На одній з полонин біля кошар, в яких вже на всю потужність пасуться корови, вівці і коні ми зустріли гуцула, який був першою людиною яка покрутила біля віска, і сказала що ми ненормальні, бо до сіл тут 25-30 км.
Ми не повірили (і зря) і продовжили дорогу, але вирішили спуститись в долину до річки і йти вже попри річку, а не хребтом.
Спустившись до річки прийшлось перебрідати її :)


Далі по дорозі було цікавих три речі:
1) Багато підвісних мостів.
2) Джерело з природно-газованою металічною (мінералдьною не повертається язик назвати) водою. Ми її по трохи випили, а пляшку я привіз додому. Зараз поставив відстоюватись, цікаво що з того получиться. В народі такі джерела називають буркутом. Я думаю що це тому, що вода буркоче :)
3) Багато штучних водоспадів. не ясно для чого, як варіант — зробити русло глибшим.


Короче так ми йшли-йшли, а села ні разу не було видно. Ноги стоптувались в какашку, і коли на питання «скільки до села» задане першому попавшемуся мотоциклісту була почута відповідь «4 км» на душі стало легше.

Тут попри мене на іншому моцику проїхався Сергій, а за ним через пару хвилин добігав Володя :)
Так з Володьою ми пройшли ще зо два кілометри, як добрий мотоцикліст вернувся за Володьою, ну а потім пройшовши е з кілометр і за мною. Я вперше в житті їхав на моцику.

Власне, про моцики. Лісники в тій глуші таке враження що всі мають японські мотокросові мотоцикли, які літають по горах як навіжені. Ріспект тим хто придумав.

Добрий чувак і його кєнти сиділи в місцевому барі. Грошей чувак не захотів, то ж я вирішив поставити хлопакам пива. 6 баночних хайків, 3 капучіно, пачка крекера і бісквітний рулет обійшлися в 42 гривні. Яхуєю з їх цін :)

Спитавшись скільки кілометрів до Рахова, почувши відповідь «40» ми малость охуїли. Місцеві хлопці нам також допомогли знайти чувака, який погодився нас за непогані гроші відвезти в Рахів. Так незаплановано ми побували в центрі Європи.


В Рахові погрузились в поїзд «Рахів-Львів» в купейний вагон, і як люди, в 5 ранку були в Франківську.

Підсумовуючи, скажу що за другий день ми пройшли по самим оптимістичним прогнозам коло 40 км, і вийшли в с. Косовська поляна :) Зализуєм стоптані ноги, і знову в путь :)

ЗЫ
Всі фотки авторства radip , і нагло без дозволу опубліковані, ібо мій фотоапарат зараз за 10 000 км від мене :)