Єдиним, сука, 100% планом на 2009 рік було вилізти накінець на Говерлу.

В суботу я виконав план третій раз, і вперше ходив «в гори» так, як це роблять більшість людей. Рано приїхали на Заросляк, вилізли на Говерлу, злізли, нажарили шашликів, наїлись, і вечером поїхали додому.

Був я з сім’єю, і був одним з двох людей які «вели» апеляційний суд на вершину.

Попрацював таксі.


Дотримався традиції робити бекфліп кожного разу як я на 2-х тисячнику.


Тіпочки сфоткались на вершині.


І пішли донизу пробираючись через малолюдне місце.

Вихідні пройшли різноманітно.

Почалось все з якогось кар’єру.


Потім ми приїхали в Кам’янець. Ну фортеця, ну колодязь, ну підземелля, ну стіни. Всі замки як би це скучно не звучало — однакові. Достатньо побувати в одному.
Зато я стріляв з лука.


Луки — взагалі окрема історія мого життя. Все дитинство я дуже любив книжки про індіанців, і робив собі луки. Стріляв з них все літо. Тому, я єдиний хто з 6-ти пострілів 5 попав в мішок, а один навіть в червоний кружок, за що мені дали ще одну стрілу :-)

Ну полазили по замку.


Скукота. Поїхали далі по Кам’янцю. Парк-Каньон... Фотографій в неті море.

Поїхали в Устя, де тече (скоріше стоїть) Дністер.
Купались. Весь вечір.


Стандартна фотка.


В Устіяіяіяіяія ріальне гарно.


Катались на качельках.


Жили в номері люкс.


Зранку коє-как проснулись (тобто майже і не спали) і попхались в Хотин.
В Хотині є фортеця, в фортеці є підземелля, в фортеці є колодязь. Бооооорііііннггг.

Минулих вихідних ми з entertainer_  та моїм братом ходили в похід.

Власне, після кількох походів, в яких основною метою було «пройти кілометраж», а з Свидовцем кілометраж получився нечаяно, то хотілось перервати серію походів «чим більше збираємся матраснічати тим більше ригаєм». Тому, маршрут був вибраний простий (так здавалось), відстань маленька, і три дні.

Виїхали ми в п’ятницю вечером останньою маршруткою на Буковель в 16-15. Приїхали під стежку яка веде на Хомяк, і пошуміли на верх.

По дорозі зустріли повідомлення про акцію «не срати». Особлива увага звертається на те, як написано слово «Бережіть»


Наверх іти було досить важко, тому що тонни бухла і шашликів (як в справжніх матрасів) трохи важать :-)
Але біс з ним, з горем пополам вилізли на полонину і офігіли. Я стільки палаток в горах в одному місці ще не бачив. Міліони народу.
В принципі, це легко пояснити... полонина під Хомяком напевне сама доступна і одна з найкрасивіших в Карпатах. Нічого дивного.

Фото на память з стратегічними запасами шашликів і бухла.


Щоб жарити шашлики потрібні були дрова. Послали Женьку в ліс, він приніс купу хмизу, але його вистачило б тільки на розпал. За дєло взялісь профі. Я згадав, що осінню, коли ми приїжжали сюди, ми нагло стиряли дрова з хати пастухів, які на той час вже звідти спустились в село на зиму. ВИрішено було спробувати повторити план, якщо там нікого немає.

Пастухи в хаті звичайно ж були, план миттєво помінявся на «купити дрова». В процесі домовляння за дрова ми стопіццот разів почули про те, що «ви вопше охуїли», «в лісі шо дров мало»? Але пастухи виявились зговорчивими, і за пару хвилин нарубали нам дров забирай-не хочу. Потім офігівала вже вся полонина з того, як 2 чувака несли до своїх палаток міліон дров, добутих за пару хвилин :-D

Далі була жарка шашликів, п’янка, перегляд мультику «Падал прошлогодний снег» і фільму «Знамення» з Ніколасом Кейджем (доречі фільм просто суперський).


А ще я зробив пару знимків.

Панорамко клікабельне.

Конячка вже була, але мене це фото дуже впирає.


Ну, і короче десь коло пів-першої вляглись спати.
Вночі були п’янки-гулянки-гітара в сусідніх палатках (ррр, ненавиджу гітару), хтось шукав Львів (цікаво, знайшов?).

Проснулись дуже рано, бо сонце не давало спати. Оскільки сірники ділись в невідомому напрямку, вогонь розпалювали пальником.


Поснідали шашликами, які не доїли рано.


Зібрали рюкзаки, залишили біля якоїсь палатки щоб не тягнути наверх, і пішли на Хомяк. У Тараса була спецмісія — сховати горілку на вершині. А у мене була місія зробити пару красивих фоток :) Обидвоє досягли мети.




По дорозі вниз з Хомяка побачили орду монголо-татар, яка піднімалась нагору. Чоловік 30, напевно. Я такого ще не бачив %) На стежці люду більше чим в місті %) Було прийняте рішення якомога швидше втікати від цього всього набігу, то ж вже досить скоро ми піднімались на Синяк, де людей, як на диво, не було взагалі.


По дорозі на вершину гралися в «втечи від грози». Одна гроза насувалася з боку Попа Івана, Друга з сторони Явірника. На панорамі чітко видно обидві. Я ще не бачив такого видовища, коли блискавка фігачить з місця чуть вище за тебе кудись в долину. Ще раз переконався, що в горах правило «блискавка б’є в найвищу точку» не виконується ні разу.

Панорамко клікабельне.

Нас же всього лиш символічно намочило великими краплями під сонцем (сонце не ховалось), які миттєво висохли. Обидві грози швидко щезли з горизонтів і ми продовжили свій шлях до Малого Горгану.


Великий путєшествєннік на вершині Малого Горгану.


Добошанка, яка була в планах на наступний день, але зважаючи на матрасність походу і прогноз погоди залишилась в планах.


Ми ж вирішили іти на «Буковель». На карті була позначена дорога через полонину Блажів, безіменну вершину висотою 1348 м. та долиною Вільшинця, якою туди можна було спуститись. Чим ми власне і зайнялись.

Першою проблемою виявився спуск з Малого Горгану, який я б сказав важчий чим спуск з Петроса в сторону Говерли. Кут спуску великий, сланці їдуть... Ужас короче. На полонині трохи відпочили. Думали ставати там, але вода, яка була там хлопцям не сподобалась, то ж вони сказали що ідем далі. Гавно вапрос, почухали.

Короче кажучи, бо емоцій досі багато. Дороги там НЕМА. Тобто, може колись і була, може ми довбодятли її не знайшли. Але GPS показував що ми ідемо дпо дорозі, а натяку на неї не було ні разу до самого Вільшинця. От так вона («Дорога») виглядає в більшості:


Це було можливо навіть так само як дертись жерепами Кепут, бо вся ця «дорога» на досить крутому спуску. Іти важко, все сиплеться, стаєш на ковбан, він провалюється... Гілки утворюють непрохідні зарослі. Ужас. Про мачете писати не буду, бо це треба було бачити.

Спустились до Вільшинця, знайшли місце де можна було стати, розклались, повечеряли. Двоє людей які були вперше в горах і яким перехід цілий день, з непоганими перепадами висот, спочатку по сланцях, потім по такій «дорозі» пішли спати, а я лишився банячити сам з собою залишками вина біля вогню. Хулє, похід матрасний.

Банячив я довго, десь до першої ночі, потім все ж влягся спати.

Наступного ранку коло 11 ми вже неспіша проснулись, поснідали, і зібрались. На питання «скільки до Буковелю» відповідь була «до години». Здивуванню не було меж, коли перший (т.е. №22) підьомник постав перед нами через 15 хв ходьби.

Траси буковелю без снігу виглядають депресивно, як поле говна.
Але на Буковелі мене чекав батут. Незважаючи на те що поки я стрибав падав дрібний дощ, ось я, довольний, щасливий, після батуту.


Дивно, що до такого простого атракціону досі не додумались у нас в парку. У Львові є.
Ну а потім дорога додому.


— Ояєбу, тут що був кат?
— Так, тут був кат. Компроміс такий: я ставлю кат на годин 12, а потім забираю.

В цей похід ми (я, _haos_  і radip ) зібрались досить сумбурно, закуплялись за 10 хвилин в «Metro» яке вже закривалось, маршрут вигадували на ходу, і взагалі всюди був бардак. Якби якісь туристичні організації знали про те, як ми йшли, нас би не те що не пустили б більше в гори, а взагалі виселили кудась на рівнину діаметром 10 000 км :-) Але досвід є, паніки нема, впевненість в своїх діях і жага пригод своє дала, то ж це було ріальне весело.

На раховоз прийшло міліонстотисяч «туристів» з повними рюкзаками шампурів і водки. Види вражали, ми прикалувались що в деяких тільки льодорубів не вистачало :-) А взуття яке... ОМГ. Всьо, поліз в оффтоп.

Погрузились в раховоз в 4-05 ранку (так, він тепер в цей час їде), і поїхали на Кваси. Їхали довго, скучно, дурачились в поїзді.
Спати, звичайно, ніхто вже не спав. Вийшли, і пошуміли на Браїлку, де ми взимку катались.


Прийшли, вирішили поснідати, ібо голодні. Улибаємся і машем :)


Свидовець, по якому ми цього разу гуляли, це ще одна ділянка карпат яка кардинально відрізняється від всіх інших, де я був. Першою, і найвищою вершиною до подолання була Близниця. Дивно чи не дуже але по всьому хребту є дороги, де практично всюди може проїхати любий паркетник.


Свидовець відрізняється від інших Карпат своїми нескінченними полонинами, рівнинами між хребтами, обривами і багатьма залишковими озерами. Це все льодовики постарались.


Підйом давався не дуже важко, то ж вже досить скоро ми були на Малій Близниці.


З Малої виднілась Велика, а погода нагадувала те, що ми з Сергієм бачили коли йшли Горганами з Бистриці в Осмолоду.


Взагалі, то у мінливу погоду в горах є свій шарм. Хмари, веселки, дощик, вітри — це все набагато цікавіше, чим паляще весь день сонце.


Між малою і Великою Близницею дуже дуже дуже красиво.


Та чому лукавити, красиво там всюди.


Піднявшись на Велику Близницю відкривається краєвид на весь Свидовець. В нашому випадку, тільки на половину, яка не була закрита хмарою.


Далі шлях пролягав Жандармами Близниці, і до Стогу.


Місцина, нижче якої знаходиться добре відомия нам Драгобрат ще раз підтвердила свою славу «туманного альбіону» в якому погода змінюється стопіццот разів за добу. Тут ми бачимо Стіг.


А через годину піднімаємся вже невідомо куда :)


І тільки одинокий бугель нагадує нам про те, куди ж ми все ж таки йдем.


На вершині ми бачили все :-D


Власне, від Стогу ми далеко не відійшли. Брести в хмарі суті не було, видимість метрів 15-50, так що «по пріборах» дійшли "по дорозі до місця де «п’ятдесять метрів вниз знаходиться озеро», спустились, намацали озеро, і вирішили ставати на ночівлю тут.
Намацування озера проходило в кілька етапів. Етап перший — спуск невідомо куда вниз (ніхрєна не видко, туман). Намацування озерця діаметром 2 метри. Етап другий:
— Ей, то хмара чи озеро?
— Та я *бу, не видно!
— Ану чекай-чекай, та говорю тобі що озеро?
— Ей то точно озеро, не хмара?.. — спускаюсь на пару метрів вниз — Внатурі! Озеро!


Це було правильне рішення, бо тільки ми повалялись, розклали намети, почали робити обідо-вечерю як почав моросити дощик.
Пообідо-вечеряли, на годиннику 18 з копійками. пропоную годинку подрімати (і так дощ паде).
Подрімали ми до 21-ї у повній відключці після практично безсонної ночі в Раховозі, висунули свої носи з наметів в туман на 15 хв, і знову лягли спати. Всю ніч лив дощ, гриміло-блискало і т.п. Я давно так класно не спав :)
Тільки рано ми змогли оцінити на 100% ту красу, поряд з якою спали.


irishhighlander просив потестувати мого наметика на дощі з вітром. Власне, вітру особо не було, бо ми не спали на хребті, але гроза-дощ-злива-невеликий дощ були більше ніж всю ніч, і я комфортно собі спав в свому «гробіку», як його любязно обізвав Володя :-) Короче, наметиком я дуже задоволений.


Зібрались, і вийшли десь коло 11 години (нефігово виспались? :). Далі по плану була г. Котел, і до г. Догяска. А «там буде видно».
Саму г. Котел ми траверсували, а вийшли на вершинку поряд.


З тої локальної вершини було видно оз. Ворожеска (якщо я добре орієнтуюсь :)


Потихеньку дійшли до г. Догяска, і з підьому на неї спостерігали одноіменне озеро.


Десь в цей час і було прийняте доленосне рішення «іти до краю карти». Сок в тому, що карти у нас були 500-метрівки генштабівські, привязані до GPS, і ні в мене ні в Сергія не було карти з наступним квадратом. Помилка в орієнтуванні, звичайно, була, і дуже груба. Але ми не блукали, оскільки точно знали до метра де ми є весь час.
Власне, от ми і на вершині Догяски.


Далі ми пішли відрогом від Догяски на Південний Схід, який плавно перетік у Південний напрямок.
Зустріли Ниву, а потім коней. Ниву показувати не буду, а коней — залюбки :)


Висоту ми поволі втрачали, і до того як зайти в буковий ліс ми спостерігали, як хмара перелізає Свидовець.


На одній з полонин біля кошар, в яких вже на всю потужність пасуться корови, вівці і коні ми зустріли гуцула, який був першою людиною яка покрутила біля віска, і сказала що ми ненормальні, бо до сіл тут 25-30 км.
Ми не повірили (і зря) і продовжили дорогу, але вирішили спуститись в долину до річки і йти вже попри річку, а не хребтом.
Спустившись до річки прийшлось перебрідати її :)


Далі по дорозі було цікавих три речі:
1) Багато підвісних мостів.
2) Джерело з природно-газованою металічною (мінералдьною не повертається язик назвати) водою. Ми її по трохи випили, а пляшку я привіз додому. Зараз поставив відстоюватись, цікаво що з того получиться. В народі такі джерела називають буркутом. Я думаю що це тому, що вода буркоче :)
3) Багато штучних водоспадів. не ясно для чого, як варіант — зробити русло глибшим.


Короче так ми йшли-йшли, а села ні разу не було видно. Ноги стоптувались в какашку, і коли на питання «скільки до села» задане першому попавшемуся мотоциклісту була почута відповідь «4 км» на душі стало легше.

Тут попри мене на іншому моцику проїхався Сергій, а за ним через пару хвилин добігав Володя :)
Так з Володьою ми пройшли ще зо два кілометри, як добрий мотоцикліст вернувся за Володьою, ну а потім пройшовши е з кілометр і за мною. Я вперше в житті їхав на моцику.

Власне, про моцики. Лісники в тій глуші таке враження що всі мають японські мотокросові мотоцикли, які літають по горах як навіжені. Ріспект тим хто придумав.

Добрий чувак і його кєнти сиділи в місцевому барі. Грошей чувак не захотів, то ж я вирішив поставити хлопакам пива. 6 баночних хайків, 3 капучіно, пачка крекера і бісквітний рулет обійшлися в 42 гривні. Яхуєю з їх цін :)

Спитавшись скільки кілометрів до Рахова, почувши відповідь «40» ми малость охуїли. Місцеві хлопці нам також допомогли знайти чувака, який погодився нас за непогані гроші відвезти в Рахів. Так незаплановано ми побували в центрі Європи.


В Рахові погрузились в поїзд «Рахів-Львів» в купейний вагон, і як люди, в 5 ранку були в Франківську.

Підсумовуючи, скажу що за другий день ми пройшли по самим оптимістичним прогнозам коло 40 км, і вийшли в с. Косовська поляна :) Зализуєм стоптані ноги, і знову в путь :)

ЗЫ
Всі фотки авторства radip , і нагло без дозволу опубліковані, ібо мій фотоапарат зараз за 10 000 км від мене :)

vtasic , ти собі просто не уявляєш, що може знаходитись за кінцем карти :-D

Вчора змії літали :)

Таку назву отримав похід в силу обставин, які склалися в процесі.
В головних ролях radip , _haos_ і я.

Маршрут мав наступний вигляд: с. Ільці — с. Дземброня — Дзембронські водоспади — г. Вухатий Камінь — г. Піп Іван — г. Дземброня — г. Мунчель — г. Бребенескул — оз. Бребенескул — г. Гутин Томнатик — г. Ребра — г. Шпиці — оз. Несамовите — г. Туркул — г. Данциж — г. Пожижевська — г. Брескул — озеро під г. Брескул — г. Говерла — с. Лазещина

Загалом то було більше 60 кілометрів дикого гонива :-D

Почалось все в Ільцях, де ми вилізли з маршрутки на Верховину, постояли пару хвилин і пішли до Дземброні.
Незрозумілі речі на подобі знаків про ремонт дороги по воді почались відразу.


Іти ріальне довго, але зовсім не нудно, бо краєвиди там, та і наступні 60 км попереду захоплюють дух.


Останні 5-6 км до села нас за «півсотку за всіх» довіз транспорт неясної моделі. Їхали стоячи в відкритому кузові.


Доїхали до села, і там почався підьом догори. Там зустріли групу ніби як зі Львова, які йшли по схожому маршруту. Вирішили зайти ще на Дзембронські водоспади, про існування яких знали по відмітці в Google Earth. Поволі набирали висоту. Висота давалась досить легко.


Знайшли перший по дорозі сніг, пограли в сніжки.


Крокуси в цьому поході також були, іноді в самих несподіваних місцях.


Дзембронські водоспади оіальне кльові, їм, думаю, буде присвячено окремий пост.


Вміння зливатися з природою — ключове для виживання. (Для тих хто в танку: на цій фото є я :-D)


Після водоспадів у нас був запланований підьом на г. Смотрич, але на Смотричі я вже був, Сергію і Володі було пох, вони ні там ні там не були, стежки чіткої на Смотрич від водоспадів ми не бачили, а на Вухатий Камінь була. Рішення було прийняте одноосібно _haos_ -ом, який пішов вперед (ніхто, кагбе, і не протестував), то ж ми пішли на Вухатий Камінь.


Місцина ріальне кльова, і заслуговує окремого посту.


Піднявшись з горем пополам на вершину Вухатого вирішили пообідати. Зварили собі чайку, посиділи, пофоткали, полежали.


І пішли далі. Почало хмаритись, потім по трохи почав капати дощик. Поки піднімались на Попа Івана трохи помокли, але вітер дуже швидко висушував ті дрібні каплі, то ж і мокрими толком ми не були. Піп Іван і обсерваторія на ньому заслуговують окремого посту, там красиво, моторошно, насрано, стіни з льоду всередині, зовні сніг на споруді вже розтанув.




На Попі зустріли ще якусь групу туристів, взагалі то Чорногора в ці дні нагадувала стометрівку. Народу міліонстотисяч :)
А ще на Попі перестав моросити дощ і знову виглянуло сонце :)


На цей день у нас була запланована ночівля біля оз. Бребенескул, то ж топтати ще було куди. Власне, топтанням ми і занялись. Спортивно, по хребту, не траверсуючи жодну вершину. Пофіг, що ноги вже відвалювались (загалом в цей день ми пройшли більше 30 км, з яких 5-7 проїхали на транспорті, і висоти нефігово набрали).


От ми і на Дземброні.


Піднімались на Мунчель, вечоріло.


Під ногами часто був колючий дріт, при чому не такий як в Горганах, іржавий що аж розсипається, а ріальне гострий і міцний. Йшли обережно :)


Останнім рубіжом був Бребенескул, який є другою за висотою горою в Карпатах. На нього ми вже ріальне ригали, і була пів-девята вечору. Вилізли.


З спуску виднілось оз. Бребенескул, яке є найвищим озером в Україні (1801 м.), і біля якого ми мали спати.
Панорамко клікабельне, можете роздивитись :) Воно в котловані в середині фотки.


Повечеряли, і вляглись спати. Спали як вбиті. Вночі трохи дув вітер, але то пофіг :)


Зранку, вилазячи з намету відкрився просто неймовірний пейзаж.


Озеро там дісно дуже класне, вода кришталево чиста, через меншу доступність чим до Несамовитого менше насрано, краса, одним словом. І заслуговує на окремий пост.


Поснідали, склались, і полізли назад на хребет.

На хребті зустріли якогось чувака, який розповідав нам що спав біля Несамовитого, і що туда можна спуститись на каріматах. Він же не знав, що ми все сприймаємо буквально :-D (далі по тексту :-)

На відрозі до Гутин Томнатека неспортивно залишили рюкзаки і пішли нагору.
Сніг!


Гутин Томнатек — одна з шести найвищих гір україни, напевне, найбільш важкодоступна з них і найменш популярна судячи по кількості сміття на ньому (сміття відсутнє). А краєвидиии.. окремий пост короче :-)
На Гутин Томнатику зробили невеличку фотосесію.


Камасутра.


Стандартна фотка.


А ще в звязку з висотою на Гутин Томнатику слабка гравітація :-D


Спустились з Гутин Томнатика на хребет, і пішли далі. Далі у нас була г. Ребра (2001 м.) яка, власне, мені здалася набільш невиразною горою з 2-тисячників, бо гори як такої і не помітно, просто хребет :-) За Ребрами ми мали повернути на Шпиці.

Шпиці — основна мета (по крайній мірі моя) всього походу. Там мегагарно. про Шпиці я мріяв з року едак 2006, коли побачив їх в якомусь древньому журналі про Карпати. Їм однозначно окремий пост.
Коли стоїш на такій штуці, а вниз обривів з трьох сторін на метрів 30 мінімум захоплює дух.


Шпиці — офігенне місце.


Поруч є ще два відроги, які називають Великі і Малі Кізли. Туди також треба буде сходити полазити. Дуже красиво, і важкодоступно.


Далі наш шлях лежав до оз. Несамовитого, де им мали пообідати. Чувак, якого ми зустріли на хребті перед Гутин Томнатеком говорив нам про карімати. Шо, думаєте слабо?)
На старт!


Вніманіє, марш!




Ви собі не уявляєте, який це фан! Це вам не сноуборд, карімат, сцуко, неуправляєм! :-D


Ну от ми і біля Несамовитого. Несамовите — озеро, де за повір’ями гуцулів вариться погода для всієї Чорнгогори, і якщо потривожити воду (кинути камінь на приклад) можна викликати бурю. За другим повір’ям хто вмиється в Несамовитому то до кінця року знайде свою другу половинку. Чо-чо. Потестим. Вмились всі троє. Каміння не кидали, ібо нуйогонах :-)


А ще Несамовите це жабячка-жабячка ОЛОЛО!!!111 всієї Чорногори. Ріальне!!1111


Стільки жаб і їх ікри я ще не бачив в житті. Міліони %) Ще про це напишем. Пообідали, висохли, і пішли на Туркул.


Місцями на Туркул треба дряпатись досить брутально.


Після Туркула Данціж, після Данціжа Пожижевська, після Пожижевської Брескул.


Дійшовши на сідло між Брескулом і Говерлою досить швидко (17-30 приблизно, якщо годинник на фотоапараті не бреше), почали шукати воду, про яку розповідав vtasic Хоч ми і думали спати біля озера внизу під Брескулом, і мали воду з собою але все ж хотілось знайти. Не знайшли, і спустились до озера.


Неспішно розклали намет, неспішно приготували вечерю, поїли, ні, НАЇЛИСЬ! Повалялись коло намету поки не сховалось сонце.


Я трохи обпік шкіру на щячлі, а в Сергія був пантенол в формі спрея. Слабонєрвні не дивляться, бо у Сергія з Володьою під час цього дійства чуть не порозривало животи вд сміху. Ми ріальне ПЛАКАЛИ! :-D




Да. :-D Короче сонце зайшло і ми вляглись спати. Через деякий час почули щось на подобі тупотіння, Володя ще сказав що почув як тряслась земля, нагнав страху і заснув. Сергію було пох, а Стас не дуже змучився, то ж заснути не міг, чатував, чекав на того хто тупотів щоб дати в щячло. Згодом в годині першій ночі почало блискати, тупіт переріс в грім. Гроза обійшла нас боком, але дощиком полило. Зранку з намету відкривався такий пейзаж: Говерла.


На Говерлі я тиждень тому був, дорогу памятав як своїх 5 пальців, то ж одноголосно було прийняте рішення іти нагору «по пріборах». Але погода вирішила по свому, і через 30 хв поки ми поснідали все розвиднілось.
Говерла — всенародне засвинене місце Карпат. Фу. Так нагадити %)
Снігу вже десь на пів метра менше, чим минулого тижня.

Вила відновили, правда судячи з того як воно хитається — не на довго.



Подзвонив Мамі, сказав що на Говерлі. Вона сказала що я в магазин так часто не ходжу як туди :-D Щось в тому є :)
Далі був довгий і нудний спуск в Лазещину. Почався дощ, який переріс у зливу, у всіх трьох по різних причинах в різних місцях боліли ноги, то ж ледь сунулись. Спустились до дороги.


Посунулись далі по дорозі (там кілометрів хз скільки). Йшли з Сергієм, а Володя відставав трохи. Ми йдем і між собою:
— Ой, нам ще пиляятиии...
— І пиляяятииии...
— І пиляятииииии...
— Пиляяятииииии...
— І пиляяяяяти...
— Пиляяятииии....
— І пиляятииииии...
— Та заткніться! — перебиває Володя :-D

Дуже пощастило, що нас кілометрів 10 до села підвіз якийсь бобік в причепі з якимись матрасами з Чернівців, бо ноги ріальне відвалювались.


По традиції в селі зїли по бісквітнову рулету (я два :-D).
До Франківська доїхали досить швидко.

Хто не пішов — гризіть локті.

Я таки вклався в 50 фоток, думав, не получиться :-D

Коли я виходив з хати, перше що я побачив, після того як відкрив двері з підїзду — як падала зірка. А може мені привиділось. Але я якось автоматично сказав «щоб все було добре». Так воно і було, навіть краще :)

Їхати раховозом до Квасів довго, нудно і холодно. Чорт, я коли спав на висоті більше 1500 так не замерз, як в тому дурацькому раховозі, при чому вдітий був не так. В Кваси приїхав приблизно в 6-15. Дубак — капець, але перші 20 хвилин ходьби розігріли мене, та і сонечко виглянуло, то ж я одів бріджі і фліс і пішов догори :)
На виході з Квасів стоїть недобудована споруда. Видно гроші в Карпати прийшли запізно :)


Десь коло 7-ї години поснідав, в 8-20 вже був за Біостаціонаром(хтось взагалі знає що то таке і нащо воно там було?).
В далині Близниця і пол. Браїлка під нею. Власне за цей похід я бачив всі місця де цього року катався. Буковель, Драгобрат, Браїлку і Схили Говерли (хоча де ми катались — я так і не поняв.).


Власне, на Петрос легше піти не через Шешул, але це було б зовсім не спортивно як на два дні (я і так не спішачи нікуди в 17-40 був в Франківську). То ж в плані було піднятись на Шешул. По дорозі туди у мене відбувся культурний шок. Я вперше побачив крокуси. Мені здавалось, що то шутром викладено кусок дороги (так виглядало здалеку). Коли підійшов ближче виявилось що то квіточки :) Першу поляну я фоткав хвилин 20 з різних ракурсів, потім зрозумів, що дарма, бо їх потім було просто полями-полонинами ДО-ФІ-ГА :)


Ну і снігу чучуть :)


Взагалі снігу вже практично не лишилось. Тільки в затінках сильних, і на північних схилах місцями. Піднявшись на Шешул я бачив практично всі Карпати. Від Сивуль до Хомяка, Свидовець, Мармароси, Чорногору до Попа Івана. Краєвид просто бомбезний (панорами згодом :)
Також на Шешулі я вперше помітив чувака-НЛО, який йшов за мною деякий час а потім безслідно зник.


Чувак-НЛО швидше за все знайшов мою кружку-термос, яку я вигубив, найімовірніше, поки фоткався з квіточками.


З сідла між Шешулом і Петросом передбачався довгий і нудний підьом нагору. Так воно і получилось. Місцями по снігу, догори тай догори. Краєвиди вражали (панорами згодом ;). Погода була просто чудесна.


Ну от я і на вершині :)


Вершина Петроса — це окрема тема для розмови, завдяки людям які додумались втулити там капличку і кований(читай не дуже міцний) хрест. Що з цього залишилось можемо бачити на фото.


В капличці були вікна з склопакетів, і двері тож з них. Вершок я думаю здуло вітром, вікна і двері порозбивали ті хто хотів там загрітись (невже не всі знають, що всі хатинки, які не відкриті відкриваються «туристами» любими методами?). Один кут будівлі спалений (хз, вогнем чи блискавкою). Всередині сміття і сніг. Фотка з зігнутим хрестом, не можу її не запостити.


На Петросі я був десь в 13-00. Пообідав, і вирішив трохи погрітись на сонечку, повалятись. Поки йшов сюди і валявся сонце пекло нещадно, а найсвітліша річ яка в мене була — чорного кольору :) Короче невідомо, чи то я в поїзді перемерз, чи на сонці перегрівся, чи і то і то в купі, але в мене почала дико боліти голова. Спуск з Петросу в такому стані зайняв майже годину. Взагалі спуск з Петроса в бік Говерли — це найстрімкіша ділянка, яку я колись ходив (хоча ходив я мало). Ой, а на фото хмаринки є. Я в той день їх не бачив %)


Довго і нудно йшов по перемичці між Петросом і Говерлою (адже в планах на цей день була ще і Говерла, і я цілком собі спокійно встигав), на кожному рівному місці в мене була одна думка: «Всьо, лягаю спати тут» бо дико боліла голова, навіть після випитого анальгіну, який я не пам’ятаю навіть де випив. Дійшовши до чергової полянки, де GPS мені показував що до Говерли вже понти, я вирішив все ж зупинитись, бо в такому стані йти було не в кайф. Короче не знаю що і як, але в 17-40 (судячи по фото) я вже розклав свого друга, і ліг дрімати.


Дрімав я так десь до години 20, повечеряв, тяпнув трохи кон’яку і ліг спати. Проснувся в 1 ночі бо було трохи холодно (екстрім спальника -7,  а я без штанів і в термобілизні). Одів штани і фліс, виключився і включився в 8-45 з будильником. Почувався на отлічнєнько, поснідав, зібрався неспіша, пританцьовуючи (навколо — НІКОГО!), і в 10 годині пішов далі.
Петрос зранку.


Взагалі по перемичці між Петросом і Говерлою було найбільше снігу, і йти доводилось майже постійно по ньому. На фото вище видно «дорогу» по снігу. Інколи ноги провалювались, що дуже кумарило.
До підьому на Говерлу йшов траверсами поволі набираючи висоту. Фотки з квіточками викладати не буду, їх правда дофіга :) Рюкзак можна було лишити перед підьомом, але Стас вирішив, що це не спортивно.
Петрос з підьому на Говерлу.


Сьогодні на вершині Говерли, приблизно в 11-20 було ось так :)
Чорна вофля, справа від хреста — спортивно витягнутий рюкзак.


Погода почала псуватись (вітер сильний почав дути), то ж фотоапарат сфоткав мене на фоні Петроса.


Решти Чорногори.


Зняв дуже коротке відео.

І ми разом вирішили іти вниз.
Спускаючись до низу вітер інколи хотів мене здути. Але маючи досвід з Попа Івана, де вітер таки мене здував, це було не страшно.
По дорозі назад зустрів групу, яка йшла в звязці, а в одної пані був льодоруб. Цікаво чи не здуло їх на вершині.
Ту красу яку я бачив не можна передати жодною фотографією. Скелі, урвища, снігові карнізи, все це красиво але в той час і моторошно. Падати ріальне високо місцями, ніколи б не подумав що в Карпатах є такі місця. Треба ще на Марми і Свидовець сходити.
Бувайте гори, я ще повернусь :)

панорамко клікабельне.

Спуск в Лазещину був довгим і страшенно нудним. Ну тобто як нудним. Красиво, поляни Крокусів переросли в цілі поля.


Але все ж вниз-вниз-вниз-вниз-вниз мене вбивало :)
В кінці гір перед початком нормальної дороги була ще одна споруда, як і на початку. Навіть дві. Ужс. Таки гроші в Карпати трохи спізнились.

Поки йшов по селу згадав одну штуку, під час того як повз мене пронісся малий на ровері «Україна». Коли я був малим у мене був ровер «Школьнік», а у дідуся «Україна». Я всім серцем хотів бути великим, і їздити на «Україні». І як тільки мої ноги стали достатньо довгі для того, щоб, гм, не тертись об раму на міліметровій відстані я на ньому їздив. Хто пробував зрозуміє :)

Добирався додому вражаюче швидко. В 15-30 я був в селі на дорозі, в 17-40 я вже був на вокзалі в Франківську.
Мало, хочу ще. Самому ходити нормально, і тепер коли не буде компанії я не буду думати, я буду просто йти. Мені сподобалось.

Детальний звіт згодом, но це було МЕГА!))

Ця зима була просто феєрична.
Загалом днів катання було біля 25, точно не рахував, бо якось в один момент збився з рахунку :-)
Відкрили сезон ми катанням під Говерлою.


Потім в більшості це був Буковель.


Побував на Драгобраті.


А закривали ми сезон під Близницею...


А ще цієї зими був похід на Піп Іван, що також ніколи не забудеться, хоч до катання це і не має відношення.

Картинко клікабельне.

Все, чекаємо наступної зими, і пора відкривати сезон походів в гори :)

ЗЫ
Про всі катання за тегом «коханка», а про всі гори за тегом «гори» ;)

Виїхали в 2-40 ночі раховозом.
Їхати 6 годин, зайнятись нема чим...)


Приїхали в Кваси, вилізли з поїзда і поломилися вгору.
Як ви возили саночки колись давно на гірці? :)


Але як показала практика чомусь з моїм бордом такий трюк не дуже проходить (Сергія їде нормально %), і він норовить постійно якось мені заважати йти. Зі злості я запхав його за рюкзак разом з бордерськими капцями, а вдів змінне взуття.
Це був найважчий рюкзак який я коли-небудь носив. Поки дійшов до хати родив весь зоопарк.
Що я ніс спитаєте ви? Антикризову кухню :)


Блін, погано всі харчі і закуски видно :) А ще, як ви знаєте, у нас була лопата :)
На полонині вже одну добу були 2 чуваки-бордери з Калуша. Познайомились, вони дуже зраділи нашій подрузі лопаті, і поки ми снідали-обідали накидали перший трамплінчик :)

От для чого вона, Сергій шейпить кікер :) Ми собі там замутили цілий міні-сноупарк! Розгонку, кікер, тумбу (яку дуже швидко поламали), потім я порізав палець, перепутавши його з ковбасою, і на міні хаф-пайп сил не стало. Сніг дуже мокрий був, і ліпився просто феноменально :)


Це браза _haos_ на розгонці взуваєтсья. Сніг був мокрий, навіть свіжонапарафінена дошка їхала просто ужасно.


Я з свіжопорізаним пальцем міг тільки фоткати, але раніше фоткали на крутий фотік Калушан, тому екшн-фотки згодом :)
Вечерю ми собі забабахали таку, що навіть олігархи позаздрять!) Наїлись, мали напитись, але хтось не взяв обіцяну горілку :)))
Спати лягли в 8 вечора і прохропіли до 10 ранку по новому часу :)
Улибаємся і машем!


Поснідали і пішли на хребет Близниці. Пофоткались і зсунулись вниз (Сніг був ріальне як пластилін).


Йа на фоні Говерли і Петроса.


От. Оскільки жоден похід не обходиться без бидла, тут сємочки прийшли на полонину покататись. Побачили трамплін, тумбу, передумали йти вище, налетіли, «повозилисі» і поламали.
Я, блять, ніколи в житті б не подумав що побачу чмо гризуще сємочки на лижах на полонині хз де.
Слава богу на довго їх не стало, і вони «повезлись» вниз.
В обід стало дуже тепло, і я вперше катався на борді в такому вигляді :) Більше фото згодом!)


Потім зібрались і пішли вниз. vtasic  поїхав вперед, і ми помітили що він лишив свій гаманець-сумочку в хаті. Я тихенько сховав її в кишеню, і поїхали вниз. Думав коли згадає віддати. Ми його перегнали, а згадав він набагато раніше чим спустився вниз. Короче він ще раз вибіг на полонину з пів-дороги, а я вибіг майже з самого села до 4/5 дороги на полонину, і зірвав собі голос кричучи «та-а-а-а-а-а-а-с-і-і-і-і-і-і-і-к!!!!» :-D Короче класний прикол вийшов, а ще через це ми проїбали машину яка за нами приїхала (спішили на Київський поїзд) і поїзд яким мали вертатись (машина з хорошим другом підвернулась сьогодні зранку).
А ось і він, поїзд яким ми мали їхати :)


Але як виявилось нічого страшного не сталось, бо через пів години ми сіли на маршрутку до Коломиї, і доїхали нею до Делятина, а звідти вже в Франківськ.
Прикол з дороги:
— Пані, а ви також до Ясині, чи до Свидовця? — питає водій.
— Та я до дитииини!! — відповідає пані.

Весело :)

Версія Віталіка

«Власне в цей час і проходила ця фотосесія, після того як оті два бордера пообсцикали всі блізлєжаці паркани і порозлякували усіх гавкаючих собак.»



Решта в повній версії :)

Вернувсо.

Драгобрат, взагалі, дуже цікава місцина. Спочатку перш чим перейти до традиційного масивного фотозвіту хочу написати свої враження.
Бугелі, звичайно, — зло. Ужасне зло. Але на другий день звикаєш.

Ломів немає, бидлоти також (важкодоступність в головній ролі).

Кататись по трасах змісту немає ніякого по крайній мірі для мене і мого улюбленого стилю катання.
Зато якщо виїхати за траси.. Ням ням. Але не більше чим раз в рік :) Для різноманітності.

Тепер до історії :)

Поїздку організовував клуб «Адреналін» зі Львова. мене в неї вписав radip , з яким, як ви знаєте, ми вдруге зустрічали ДСВ *IN_LOVE*
Мене як біжанця підібрали в Івано-Франківську, пост у нас надалі позитивний, то ж про мудакобухарів я писати не буду.
Доїхали до Ясинів, перерузились в газіки, доїхали до садиб, поселились і пішли кататись.

Погода була ужасна... Дрібний сніг, туман, нічо не видно, бугелі...
Спуск займав дууже мало часу, і знову бугелі %)
Короче катались.


Згодом я ненавмисне побачив як якісь невідомі бордери зробили трамплінчик, і жити стало веселіше.
По всякому стрибали.




Коли ми настрибались і пішли трохи відпочивати, якийсь бордер вирішив показати який він крутий і скрутив зі сцени щось мало схоже на сальто назад. Стас вирішив показати хто справжній позер, і хвилин 10 пострибав зі сцени різну акробатику :-)


Так закінчився перший день. Могло б бути веселіше :-)

Спали як вбиті, бо беззона ніч в автобусі і день катання давались в знаки. Встали тільки щоб повечеряти.

Другий день розпочався з того що ми з Володьою просовались години дві на дитячому спуску. Чому, ви спитаєте? 
Тому що там весело :) Є карнізик з якого ми стрибали:


І пологий спуск, для того щоб ковбаситись (краще гляньте відео).


Після того як нам набрид дитячий спуск, і на дурацькому мультиліфті я трохи порвав собі мегарукавицю, ми вирішили трішки пофрірайдити. По дорозі до фрірайду були гарні стовпчики.






Також по дорозі до фрірайду були класні снігові наддуви (чи як то називається). Звичайно, незважаючи на небезпеку викликати такими діями лавину ми трохи пострибали :)






О чорт, четвериться в очах! (Або, щоб було ясно, як це було :)


Сніг був ріальне мягкий :)


Одного разу, ми проїхались по пууууухляяяяяяякуууууууу трішки вийшовши на підьом на жандарми, а другий раз ми таки піднялись на самий верх 8-)
Володя, бордер-месник (або реклама Flow)


Після доооовгооої їзди по пухкому як перина снігу, яка нагадувала серфінг, ми таки застряли десь непонятно де. Фото на пам’ять, сліди по цілині :)


Відео в процесі монтування, заходьте через годинку-дві :)
Відео, LIVE! :-)

Всі близькі друзі, напевне, помітили мою відсутність з 2-го по 5-те число нового 2009 року :-)
Власне, щоб батьки не переживали, щоб багато люду не знало де я і не робило з того паніки про похід з vtasic , lllo , talka , Ігорем та Віктором не знав практично ніхто.

Маршруту визначеного у нас не було. Точно знали що ідем на Піп Іван Чорногірський і «там буде видно». Згодом «там» було видно :-))




Власне до Дземброні звідки мали виходити добрались без проблем, хоч і трохи довго. Першу ніч спали в колибі за годину ходьби від села, за вечір вся група зібралась там. Спав я як завжди погано, встали ми дуже рано, щоб ще до світанку вийти. Світало просто неймовірно.


Трохи піднялись вверх, виглянуло сонечко.


На цей день у нас було заплановано через Смотрич дійти на Піп Іван, і там «буде видно», але планували іти по хребту в сторону Говерли. По дорозі на Смотрич.


Віталік, Наталка, Діма і вершина Смотрича на фоні :-)


Весь шлях на вершину Смотрича усипаний скелями. Кажуть, в Припарканському університеті якісь довбодятли пишуть по цьому докторську (чи якусь там ще, я не розбираюсь) що це рукотворні скелі. Ідіоти. Людина не може створити такої краси.




По дорозі до вершини інколи приходилось дряпатись досить брутально, схил був досить крутий, і затверділий сніг (фірн) місцями не давав спокійно тягнути себе нагору. Але попадались і досить гарні плоскі ділянки, звідки шаленим вітром вже здуло майже весь сніг.
Стас не може нормально пройти похід (фото vtasic ).


Атомоход talka  вибігла на вершину першою. Вершина г. Смотрич.


Вже там дув сильний вітер, і було видно, що додиратись до Попа Івана Чорногірського нам доведеться крізь хмару. Температура за бортом орієнтовно -15. На фото особливо уважні знайдуть обсерваторію. Вершина ПІЧ.


З вершини з іншого боку вже був краєвид, заради якого можна було пройти ці 4 дні, але далі було ще краще.


Чорногірський хребет був покритий хмарою.


Через кілька хвилин ходьби ми таки зайшли в ту хмару. Видимість — метрів 10. Шалений вітер (не розбираюсь в м/с але мене місцями чуть не валило з ніг), і ні, це не сніг... Це мінімальні кусочки льоду які жалять при попаданні на голу шкіру. Вітер був з правох сторони, у мене на правій щоці щось на подобі синяка від морозу рівно на тій ділянці, яка буда не закрита маскою і баффом. Балахлаву як як завжди провтикав вдома %) Приблизно такий «краєвид» я спостерігав приблизно дві години, які ми йшли на вершину ПІЧ.


Черговий раз я зупинився щоб перевести подих, хвилину діставав фотоапарат, сфотографував черговий білий білий «краєвид», спакував фотоапарат (ще хвилини 2, бо знімати рукавиці просто ну дуже як не бажано), зробив 2 кроки, підняв голову догори і у мне відбувся культурний шок. Гігантська споруда і сонце проглядалось крізь весь цей непрохідний білий піздєц.
Процедура з діставанням/фотканням/хованням фотіка повторилась.


На вершині.


Обсерваторія. З того боку, де на неї вже намело трохи снігу дув такий вітер, що важко було встояти на ногах. Я знаю що стінки не вертикальні(вона просто ціла в кадр не поміщалась, це панорама), я знаю що майже ніфіга не видно, але це просто офігіти як гарно.


З іншого боку обсерваторії погода була значно краща. Не було хмари, вітер дув, але за цією величною спорудою його не відчувалось зовсім. Інколи погода дарувала нам подарунки, і ми спостерігали і фотографували просто неймовірної краси пейзажі.


І себе на їх фоні :-)


Вдруге в житті і за 6 вилазок в гори вони мені подарували персональну веселку. Зліва від веселки вершина Смотрича.


Йа любімий.


Віктор від нас трохи відстав, і прийшов на хвилин 40 пізніше за всіх. От такими ми виходили з «хмари».


Згодом ми обідали. Щоб натопити води на суп прийшлось палити пальник майже годину. Через цю годину все затягнулось, і краєвидів вже не було. Ми розклали намети всередині обсерваторії, пообідали і в 18 годині (!!!!) лягли спати. За бортом гарантовано менше -20, бо екран GPS не показував нічого. Теоретично вночі могло бути і -30. не буду багато писати про те, як було спати, бо спати було холодно. Але холодно було всім, так що нічого страшного :-)

Спали ми до 7-10 ранку. Вилазити нехай з холодних, але набагато тепліших спальників і наметів, чим температура на вулиці не хотілось. Але прагнення поспати цю ніч в теплі пересилили все :-)
Ранок зустрів нас чудовою видимістю, і шаленючим вітром з боку Чорногори, так що стало зозуміло що ніхто ні на яку Говерлу не іде. Хоча це було зрозуміло ще минулого дня, але ранок також сказав нам — в Дземброню не вернетесь. Марш в Шибене.

Світало.


Вид на Румунію. Ореол навколо вершини внизу — сніг який мете вітром з вершини вниз.


Спуск не зайняв багато часу і зусиль, бо дув попутний вітер який міг здути тебе вниз ще швидше :-D
Фото на згадку з «Білим Слоном», який ще не встиг стати дуже білим :-)


Вітер не вщухав практично до самого села, крім ділянок які ми проходили крізь ліс. На полонині де ми зупинились пообідати він також дув непогано :-) 

На тій полонині в будиночку жило подружжя з Чернівців з дитиною 7 місяців. Для того щоб ви зрзуміли чому це настільки дико, тому що води там немає, в хаті в кращому випадку +5, хата продувається, вікна з целофану. Але якщо так піде надалі, та дитина в 10 років вибіжить на Еверест. Подробицями чому вони там не цікавились, казали що відпочивають.

Пообідали, спустились в село, не доходячи до прикордонної застави знайшли будиночок де можна було переночувати. В будиночку була пічка, і взагалі то був нормальний будиночок, але на підлозі в спальниках спати знову було холодно, не зважаючи на те, що пічку розкалили так, що светер Віталіка який стояв на ній втратив фарбу.

Проснулись в 5, на 6-30 маршрутка. Все йшло по плану, крім того що ми знаходились в прикордонній зоні, а паспорти були тільки у дваох чоловік з шести. ми тихенько пройли заставу, але коли проходив Ігор дуже шумно солдат таки проснувсо, і нас всіх як злосних нелегалів затримали.

Про заставу можна писати багато, але я щиро вражений що хоч хтось в цій країні виконує свої обовязки (ну спати на пості це пофіг, я про те що було потім).

Злосні нелегали.


З цього я дуже довго ржав. При виході з застави висить дзеркало.


Нас протримали там до 12-ї, чи 13-ї години, і відпустили давши попередження і на пам’ять протокол про адміністративне правопорушення. Повісив на стінку.

Дочекались маршрутки в 14-ій обідаючи в місцевому «кафе» (пані продавець, дякуємо за кип’яток!!!) і до 19-ї добрались до Франківська. Дорога була тяжкою.

Знаючи про те, що в той же час десь під Говерлою загинули хлопець та дівчина відчуття після походу досить двоякі. Єдине що можу сказати це те, що я в свій перший зимовий похід пішов з наддосвідченими людьми, і я був впевнений на 100% що повернусь живий і неушкоджений. Якщо хочете в гори зимою то тільки з мегадосвідченими людьми. А взагалі то я не проти повторити, але дайте відігрітись :-)

Деталі завтра.

Повертаючись сьогодні з вокзалу додому на мості через колію мене зустріло двоє дуже колоритних персонажів.

Обоє дуже пристойно одягнуті.
Чоловік був одягнутий в коричневу куртку з товстої шкіри, коротким волоссям, міцної статури і ростом мені десь по ніс.
Дівчина біля нього була висока, струнка, одягнута у все чорне.

— Слушай, дай прикурить? — каже чоловік.
— У мене немає, я не курю... — відповідаю я, і в цей час помічаю що рука дівчини скользить по моїй куртці в районі грудей.
— Оставь его, — перебиває чоловік, дівчина забирає руку, але дуже уважно дивиться мені в очі.
— Вот, закури, на удачку (це слово точно не пам’ятаю, але щось схоже) — чоловік протягує мені сигарету.
— Та я чесно не курю, і на удачку також! — відповідаю я, вони розступаються і я починаю іти далі.

Весь час розмови чоловік і дівчина дуже уважно дивилися мені в очі, а я їм. Від обох відходила дуже сильна енергетика. Я чомусь впевнений, що чоловік сидів в тюрмі, дівчина також має за плечима щось. Хоча на чоловіка я мало звертав увагу, я таких багато бачив, а от вона... Вона нагадувала мені персонажів фільмів, в яких дівчина може спокійно вихопити лезо, і з легкістю та вишуканістю порізати тебе на мілкі кавалки. Навіть не моргнувши оком. Але в той же час, незважаючи на весь цей холод ще був авантюризм. Гігантський, азарт, не знаю як це ще назвати.

Після того як я зробив перший крок вона зачіпила мою ногу своєю... Навмисне. Я уповільнив крок, зробив ще кілька з обернутою головою, дивлячись їй в очі. Вона дивилася в мої. Так ми постояли секунд 10 і я пішов далі.

Я настільки вражений самою історією, що я вже майже забув їх обличчя, чоловіка взагалі, а дівчини пам’ятаю погляд.
Напевне вперше я зустрів дівчину, яка випромінювала таку енергію, впевненість, безкарність. Не можу то описати словами.

Пускайте слюні! :)
Я сьогодні відкрив сезон катання :)
В компанії з arieska , яка, як виявилось чемпіонка по фрірайду минулого року, її батьком та подругою їздили до Говерли.

До Заросляка доїхати на легковій машині було нереально, то ж ми проїхали до нього більше половини шляху і далі йшли пішкарусом.
Машину з колії треба було сховати, то ж ми трохи попрацювали хто ким. Особисто я був грейдером :)


Снігу реально ДО-ФІ-ГА! :-)


Прийшли на Заросляк, перекусили, зібрались. Майже вся команда в зборі: 


Йшли довго і нудно, деколи відпочивали :)


Брели по дуже глибокому снігу, ноги провалювались інколи по яйця майже по пояс. Коли йшов перший нагадував собі лєдокол Лєнін на атомному паливі :-D


Потім був досить стрімкий спуск. От кадр з відео, де я втрафив їдучи поміж дерев.
Випереджаючи питання — сосни всі цілі, Стас теж :)


Ну і відео, куда ж без нього :)

Так як я знав наперед, що поїду до будиночка, в який я таскав дошки сам, то було трішки дивно. В горах я сам ще не був, хоч спати передбачалось в компанії, але добиратись весь день я до Плісця мав все ж таки сам.

Маршрут по якому я вже ходив кілька разів видавався мені не цікавим, то ж я вирішив його трошки урізноманітнити. На Плісце я вирішив добиратися через дві вершини — Коня Грофецького і Грофу. Тим керунком я ще не ходив.

Ввечері зібрався (як потім виявилось не взяв чай, цукор і ніж), трохи поспав, і зранку поїхав.

Добирання до Осмолоди то завжди нова історія.
Доїхав я до Небилова, досить швидко зловив попутку, доїхав до Ясеня, а в Ясені втикав півтори години, щоб щось підібрало (автобуси в той ранок напевне не їздили з принципу).
Бачив проїжжаючого мимо mcheetan -а.

Приїхав в Осмолоду десь в 11, і не гаячи часу пішов від людей подалі. Як знову ж таки виявилось чуть пізніше — дуже швидко, бо забув купити пляшку води. Але що ж ми, не козаки? :) Найшов якусь пляшку від мінералки (нажаль їх там вистачає), набрав з потіка води, і маєш :)
По дорозі до підьому набрів на Києвлян (як же без них в горах). Трохи з ними пройшовся, а потім пішов сам, бо вони якісь дохляки.
Києвляни стали свідками, що в Карпатах ліс вже не рубають. Зовсім не рубають.


Повернув направо там де і треба було, поломився наверх, десь перепутав якийсь поворот і на Коня Грофецького ломився якоюсь заваленою дорогою, яка швидко скінчилась. Після я просто ломився вверх лісом. Погода покращилась, виглянуло сонечко, ломитись було досить жарко. От йа (автопортрет) з радіатором на голові.


«Дорога» :) потім вона взагалі скінчилась.


Ломився я лісом, буреломами, інколи на чотирьох кінцівках, ніби вверху показалось прояснення. Вийшов, і побачив оце:


Добре що мені стало розуму кинути рюкзак, відійти по 100 м. вліво/вправо і знайти вихід на вершину не через цю ужасну альпійку.
Поки обходив гілка жерепу чуть не вкрала в мене з чехла фотоапарат. Добре що я то помітив через 5 м. після вчинення крадіжки :)
На задньому плані Грофа, а мені направо наверх.


Вершина Коня Грофецького зустріла досить таким депресивненьким пейзажиком.

Кому цікаво — більше фоток_{(правою кнопкою, сохраніть как)} вершини.

Пообідав.


І пошумів на Грофу.


На сідло між Конем і Грофою спускався без стежки. Надибав її вже майде на сідлі, на полонині. Там її могло б вже і не бути...
Зустрів частину києвлян, яких залишив внизу. Інша частина пішла на Грофу (власне їх я бачив поки спускався на стежці). Вони планували залишитись там ночувати. Там також є будиночок, але води по великому рахунку немає. Мені їх стало шкода, і я пішов далі нагору, бо вже скоро мало темніти.
По дорозі нагору спостерігав неймовірної краси пейзажі, але вже ледь сунувся. Щойно по гуглерсу порахував, що загальний набір висоти у мене був коло 1400 метрів, +коло 500 втрати.

Панорама як завжди клікабельна.

На самій Грофі дув морозний вітер. Вперше за весь день я вдів і кофту і куртку. На жерепі були льодові штуки :) Я їх згризав, бо хотів пити, а води не було.


На вершину я попав якраз на початок заходу сонця. Неймовірна краса.

Це панорамко також клікабельне, якщо хто не здогадався.

Я спускався, сонце сідало.


На Плісці була п’янка, я майже не пив. Потім майже не спав, бо два підараси які спали поруч хропіли в унісон. Набрались як алкоголіки, духман був такий що сірник палити не можна. А ще я нарешті вперше використав всі замочки у свому спальнику. Не змерз. Вночі були заморозки.
Я б хотів написати побільше про тих підарасів, але хуй з ними, у нас позитивний пост.

Додому вертався скучно і без пригод.

Ну і на останок за традицією відео :)

Виніс з хати більше десяти мішків вагою більше 50 кг (штукатурка, плитка, клей для плитки старий з ванни і туалету) і ще купу всякого гамна.

Відчуваю себе гамновозом першої категорії, і можу здавати на КМС по цьому спорту.
Спина аж болить.

 Щойно був в столовій, знову заплатив за булочки з чаєм іншу суму, але суть не в тому.
Перерва вже закінчилась. В столовій був я, чергові з менших класів і одна ням-нямка з 11 :))

Підходить, значить, ця ням-нямка до мене (навіть не пам’ятаю, як її звати), питається:
— Чи можна з тобою, ой, вами, поговорити? Мені здалось, що я тобі подобаюсь, — каже ням-нямка.
— Ну мені багато хто подобається, в школі є багато красивих дівчат, але я вчитель, ти учениця, то ж... —  відповідаю.
— Ну і що, хто буде про це знати? — каже вона, а я випадаю по трохи в осадок.
— Ну є правила, писані і неписані, а ще є мої, моральні, — кажу я.
— Ну але ж 4 роки — не така вже і велика різниця
— Зрозумій, не можна навіть думати про таке
— Чому? Я не розумію...
— Бо так, — відрізав я, і пішов їсти свої булочки.

У мене є кілька питань:
Схуяби вона придумала, що мені подобається?
Дівчата, а ви також так до своїх вчителів чіплялись?
Якщо таке продовжиться, чи витримаю я довго? %)

ЗЫ
Хто знає орфографію, вкажіть плз на помилки, Стас вчиться писати грамотно.